Найдавніші згадки про Чигирин належать до першої половини XVI століття. Про нього говориться як про один з козацьких зимівників, який мав невелику фортецю.

15 жовтня 1592 –  Чигирин отримав Магдебурзьке право та герб (три стріли), дозвіл на дві ярмарки в рік, будівлю ратуші, лазні посполитої та інше.

З 1648 по 1712 рр. – центр Чигиринського полку.

З 1648 по 1660 роки – Чигирин був резиденцією Б.Хмельницького і столицею гетьманської держави.

У 1843 і 1845 рр. – в Чигирині побував Тарас Шевченко. Він зробив тут кілька малюнків на місцеві теми. Широко відомий його офорт «Дари в Чигирині», присвячений козацькій раді 1649 року, твори «Чигирин з Суботівського шляху», «Чигиринський дівочий монастир». Також він посвятив Чигирину багато рядків своєї поезії, зокрема «Розриту могилу», «Чигирине, Чигирине», «Холодний Яр», «За що ми любимо Богдана». Багато уваги приділено місту і в знаменитій поемі «Гайдамаки».

            

На початку жовтня 1917 року в місті пройшов з'їзд «вільного козацтва», на якому був обраний отаманом генерал царської армії Павло Скоропадський, який організував повітовий загін.

У 1923 – році Чигирин стає районним центром.

З містом Чигирин пов’язані імена таких визначних постатей, як гетьман України, державний діяч і полководець Богдан Хмельницький, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, один з керівників Коліївщини Максим Залізняк та багато інших.

Назва міста скоріше має тюрське походження, від чигир (крим. çığır) – "шлях, дорога" або "вихід".

  Є ще версія  – від чудодійної чигир-трави (слово такого самого ж, тюркського походження), що часто зустрічалась в цій місцевості, або від імені засновника міста — Чигирина, про якого існує романтична легенда.

Головківка – перлина Холодного Яру

Головківка стоїть на пагорбі. Від неї спускається на декілька кілометрів розлога долина з трьох боків оточена височинами вкритими лісом. Неподалік села знаходиться Атаманський парк – заповідне урочище  із системою ставків та алей. Цей лісовий масив має давню історію. У другій половині 18 століття за послуги в битві з татарами під Чигирином цей ліс був подарований князю Ромадановському (він мав чин отамана – звідси і назва парку ), який продає його пізніше князям Краснокутським. Фундуклей ІІ, який придбав Холодноярські ліси від  Безродецьких, побудував тут вісім ставів, поклав шість кілометрів доріг з вогнетривкої цегли, ввів насадження чужоземних дерев, побудував вісім сторожок для лісової охорони, яка охороняла ліс і фазанів. У 1972 році Атаманський парк отримав статус заповідного урочища. Більша частина парку (367 га) є лісом інша площа розподіляється між ставками та рільними землями. У лісі ростуть дуби, сосни, ялини, тополь, верби, клен, берези, вільха, липа, ясен, черемха, осика. Зростає понад 150 видів однорічних та багаторічних і трав’янистих рослин. Тут зустрічаються козулі, дикі свині, лисиці, зайці, борсуки та куниці. Численні лісові джерела створюють струмки з яких утворились два стави. Особливістю парку є цілюще джерело «Живун», потужність якого становить близько 0,5 літр за хвилину. Лікувальні властивості джерела були відомі ще до І століття до нашої ери. За легендою, записаною в селі Головківка, Святий апостол Андрій Первозванний та його учні проходили повз Холодний Яр спекотного літа. Коли їм захотілось пити то апостол вдарив своїм посохом об землю і з того місця потекла прохолодна вода. Так за цією легендою утворилось джерело «Живун». Вода з джерела за своїм складом близька до знаменитої «Нафтусі»– слабко-лужна, слабко-мінеральна зі слідами радону. Територія навколо джерела облаштована альтанкою із столиком і лавами, над джерелом зведено дах, з джерела ведуть кам’яні сходи.     

 

 

Джерело "Живун"

Існує кілька  версій стосовно виникнення й походження назви села. За однією з них , у цій місцевості протікала річка, на якій тутешній пан вирішив поставити невеликий млин з тим, щоб використати природну силу води. Так і зробив. На лісову галявину, де стояв млин, було переселено селянина Головатого. Згодом туди  почали зганяти й інших селян, чиї помешкання з часом створили нинішню Головківку. Сталось це як стверджують люди і легенди, понад три століття тому. Головківська земля є християнською, православною. Лампада святого  Православ’я була запалена ще за часів хрещення Русі і відтоді сяяла завжди попри всі спроби загасити її. Головківка знаходиться в оточенні стародавніх святих обителей: Свято-Троїцький,  Мотронинський монастир, Чубіївський монастир в ім’я Преподобного Онуфрія  Великого, храми Чигирина, Суботова й  Медведівки. Та й у самій Головківці люди жили  поруч зі святими храмами, зі святою  молитвою і благословенням Матері- Церкви.

На  жаль, більшість з цих святинь була знищена. Але сьогодні  православне життя повністю відроджене, про що свідчать золоті хрести величезного храму в ім’я Святого апостола та євангеліста Іоанна Богослова, де зберігаються списки багатьох  чудотворних ікон. Є в селі дві каплички: в ім’я Святителя Миколая Чудотворця  і Святої великомучениці Параскеви.

 

 

Каплиця Миколи Чудотворця

Головківка  – це стародавнє козацьке село: з козацьким побутом, козацькими традиціями й козацькою історією. Тому, козацька доба та часи гайдамаччини поданні в експозиціях народного музею досить широко. Серед експонатів відвідувачі можуть  побачити заступ, сокиру, сапу, ікони, залишки козацького ножа, підкови козацьких чобіт, фрагмент старовинної підлоги та цеглину-пальчатку із замку Богдана Хмельницького що в Суботові.  У фондах музею зберігаються рідкісні експонати  того часу, з яких відвідувачі дізнаються про атмосферу козацького побуту, побачать саморобні знаряддя праці та багато іншого. Музей був відкритий 21 травня 2004 року у Храмове свято Івана Богослова. Обряд освячення здійснив архієпископ Черкаський та Канівський Софроній. Музей поділено на кілька залів, кожен з яких відпо-відає певній тематиці. Найперший зал розповість про природу мальовничого краю. Серед експозицій інших залів присутні тисячі унікальних експонатів, історичних документів та фотографій. Тут є предмети давнини скіфської епохи, епохи козацтва поступово наближаючись до сучасності. Туристи можуть побачити предмети народного вжитку місцевих українських жителів, їх прикраси  та національний одяг, відкриють для себе красу головківської кераміки.

 

 

Церква Івана Богослова

 З давніх – давен Головківка славилась своєю керамікою. Тому відвідувачі  музею отримають справжнє естетичне задоволення, доторкнувшись до головківського  гончарства, яке взагалі є унікальним явищем в історії  української культури. Достеменно відомий такий факт: ще наприкінці 17 століття на замовлення посольського королівського двору  головківськими майстрами було виготовлено столовий сервіз на 250 персон, котрий волами було відправлено до Польщі. А далі цей справжній витвір гончарного мистецтва, вже як королівський дарунок, потрапив до вищих королівських осіб Франції. Фахівці вважають, що село Головківка – один з найцікавіших на теренах України центрів фляндрового керамічного розпису другої половини 19 ст., початок 20 ст. У той далекий час село було головним  осередком виробництва мальованого посуду на всій Чигиринщині – одного з найбільших гончарних районів Середнього Подніпров’я, до складу якого входили й сусідні села, зокрема, Медведівка, Мельники, Івківці, Суботів, Полуднівка тощо. Гончарні містилися в досить глибоких землянках або в напівземлянках, а обігрівалися вони теплом від опалювальної печі і тому робота тут йшла безперервно – і взимку, і влітку. За даними у Головківці діяло 19 гончарень і 70 майстрів. Вони виготовляли здебільшого мальовані миски, а також простий і полив’яний посуд – горщики, глечики, тикви, ринки тощо.

 

 

Народний музей с.Головківка

Особливої уваги необхідно звернути на  майстра народної творчості України Якова Михайловича Брюховецького, який віддав багато років відродженню цього стародавнього ремесла.  У 2000 році він став переможцем міжнародного конкурсу гончарів, що проводився в рамках традиційного фестивалю мистецтв «Слов’янський базар» у Білоруському місті Вітебськ. Учні нині спочилого майстра сьогодні продовжують його діло як в Україні, так і за її межами. Головківка славиться не  лише гончарством. Ця благодатна земля багата на талановитих людей, про що свідчить велика експозиція народних ремесел, що займає весь другий поверх музею. Тут  побачите старовинний ткацький верстат, глиняний посуд, меблі. А у глибині залу розмістилась етнографічна експозиція «Українська хата» з перелазом прикрашеним головківськими  виробами. Торкаючись до вікових речей, дізнаєтесь   про їх  призначення, про те, як ними користувалися наші предки.

Багато з цих речей ще придатні до використання: праска, якій понад сто років, кухонний посуд, глечики, дерев’яна ступа… І нехай Вас не засмутить наївність багатьох предметів українського народного побуту: адже тепер усе це є частиною нашої багатовікової історії.

Головківка сьогодні має всі можливості для того, щоб відвідувачі села не відчували ніяких незручностей. Поруч із музеєм для молитви завжди відкрита освячена капличка на честь Святителя Миколая Чудотворця. Гостинний господар затишного кафе «Срібна криниця» нагодує смачними стравами української кухні з екологічно чистих продуктів і джерельної води.  Село має чудові перспективи для розвитку «зеленого туризму» і чекає на всіх, хто втомився від здобутків науково-технічного прогресу, прагне до чистих джерел рідної природи, рідної культури та історії. Якщо Ви теж прагнете до цього, тоді Головківка – саме для Вас!

 

  Мельники-мальовниче село Чигиринського району. 

Поряд із цим мальовничим селом розташований монастир, у якому в 1768 р. почалась Коліївщина, - Мотронинський Свято – Троїцький монастир. Із 1753 року його ігуменом був виходець із родини лубенського осавула Мельхиседек Значко – Яворський. Зазнавши утисків від римо – католицького й уніатського духовенства  він шукав захисту спочатку у Варшаві, а потім у Петербурзі. Існує легенда, що із Петербурга, від цариці Єкатєріни, Мельхиседик  привіз Золоту грамоту – офіційний заклик до повстання. 1766 р. Значко – Яворського схопили польські офіціали. Йому вдалося втекти із в’язниці, але до Мотронинського монастиря він уже не повернувся –невдовзі його призначили ігуменом Переяславського Михайлівського монастиря. Протягом 60-х років 17 ст., Мотронинський монастир давав притулок козакам. Він мав вигідне стратегічне розташування – на пагорбах серед глухого Чорного лісу, оточений глибокими балками і ярами, тож навколо збиралося дуже багато озброєного люду, переважно козаків та втікачів – селян. У 1767 р., до монастиря прибув козацький полковник  Максим Залізняк. Він нібито отримав від Мельхиседека Золоту грамоту й почав готувати повстання. У великій балці, яка називалась Холодний Яр і тягнулася неподалік від монастиря, повстанці збудували укріплений табір – Мотронинську Січ. 
29 травня 1768 року, саме на Трійцю, почалось повстання. За легендою, Залізняк під час служби вкотив у монастир вози із зброєю, яку освятили і роздали повстанцям. 
Мотронинський монастир розпочав свою діяльність у 1568 році. Назва пов’язана із землями, які згідно з легендою ще в до татські часи належали вдові воєводи Мирослава – Мотроні. Існує й легенда, що Мотрона вбила Мирослава , помилково прийнявши його військо за вороже. Зрозумівши страшну помилку, вона постриглась у ченці  й заснувала монастир, який назвали Мотронинським .
У писемних джерелах село Мельники згадуються від 1629 року. За народними переказами мешканці села ставили на річці  Сріблянці  водяні млини і мірошникували. Звідси й назва села – Мельники.
Село Мельники, Мотронинський монастир, Холодний Яр неодноразово відвідував Тарас Шевченко він приходив до монастиря на прощу. Під враженням почутого та власно побаченого він пише вірші: «Холодний Яр», поему «Гайдамаки», і намалював картини «Мотрин монастир», «Дуб Залізняка».  
У 2003 році в центрі села урочисто відкрито пам’ятник знак  «Героям Холодного Яру».

 

 Анна Златковська, спеціаліст туристично-інформаційного центру

 

Мальовничими берегами Дніпра

На високій дніпровській кручі пропадає у густих яблуневих садах величне село Боровиця. Далеко в минуле сягає історія села. Перші відомості про Боровицю належать до початку ХVII століття, в документах іменувалася як містечко. Як слобода засноване в 1613 році на королівських землях Черкаського староства. Розташовувалось на рукаві Дніпра р. Гречанці та на її притоці р. Боровиці, містечко губилося в густому бору, звідси, напевне, й одержало свою назву.

Населення зростало за рахунок селян-утікачів. У 1616 році в Боровиці було 50 хат «послушних» і 100 козацьких. Його мешканці впродовж 20 років від дня заселення не відбували феодальних повинностей.

Містечко відігравало помітну роль у визвольній боротьбі. Жителі переходили із «послушних» в козаки, не визнаючи жодних прав феодала на їхню долю.

Уродженець села гетьман нереєстрових козаків Павло Бут (Павлюк) підняв у 1637 році велике повстання проти польських магнатів, після запеклих боїв з польською шляхтою Павлюка по-зрадницьки було вбито на центральній площі Варшави.  За селом стоїть курган, який козаки наносили своїми шапками в пам'ять про свого гетьмана; в народі цей курган називають «Павлюковою могилою», який і зараз нагадує людям про народне повстання 1637 року.

Історичне минуле села наповнене духом свободи та незалежності. Жителі села брали активну участь у повстанських рухах за незалежність своєї країна та проти гніту іноземних загарбників: польської шляхти, турків і татар.

Влітку 1768 році на Правобережжі спалахнуло повстання – Коліївщина, свободолюбиві жителі Боровиці не залишилися осторонь цього повстання, вони ліквідували шляхетську владу і створили своє самоврядування.

В подальші роки на жителів села ще не раз випадали тяжкі часи: збільшення оподаткування, панщинні повинності, не справедливе розмежування земель та інше, проте щоразу нескорені духом селяни боролися за справедливість.

Знаходячись на чумацькому шляху, село у XIX ст. було одним із значних осередків чумацтва на Україні.

В 1959 році село Боровицю було перенесено за 2 км. на давні крутосхили Дніпра. Зараз це сучасне газифіковане село з прямими, частково асфальтованими вулицями.

Відвідавши Боровицю сьогодні, можна насолодитися краєвидами села, яке потопає в садах і квітах, гарно провести час на мальовничих берегах Дніпра вдихаючи чисте повітря, сповнене духом свободи.

Оксана Медведенко, методист по туризму Чигиринського РБК

 

 

Чигиринське село очолило рейтинг легендарних місць України

12 травня 2015, 08:02 Ірина Пустиннікова Таблоїд

 

Вам доводилося бувати на екскурсіях чи в турах? Тоді ви самі можете підтвердити: пересічний турист довго не витримує екскурсоводівське жонглювання цифрами і датами.

Як в малюка, в нього швидко розсіюється увага, він починає нудитись — і лише коли гід береться за розказування легенд, туристові очі знову спалахують зацікавленням.

Це нормально (правда, не зовсім нормально те, що деякі гіди заради туристської втіхи легенди придумують самі). Тим більш, українські міста, села, гори і ліси аж переповнені переказами і байками Якісь з них — чисті вигадки, за іншими стоять реальні події.

Ми відібрали два десятки місць, з якими пов'язані нетривіальні легенди. (Безумовно, в Україні тисячі відомих легендарних місць, але розмістити всі легенди країни в одній статті неможливо).

1. Гетьманський Суботів (Черкащина)

 

Знайома з п’ятигривенної купюри барокова церква св. Іллі в Суботові (1653) вважається усипальнею Богдана Хмельницького – адже саме в цьому селі був маєток великого гетьмана, саме тут він наказав себе поховати. З ймовірною могилою гетьмана пов’язана ціла низка легенд.

Літопис Самійла Величка повідомляє, що шляхтич С.Чарнецький в 1664 р. зруйнував могили Богдана і його сина Тимоша, а кістки чи то викинув геть, чи спалив, щоб потім зарядити попіл у гармату – і вистрілити ним. Так жовчний шляхтич помстився гетьману за Хмельниччину.

Інший переказ стверджує, що тіло Хмельницького було таємно вивезене до Польщі – разом з гетьманськими скарбами. Третя легендарна версія суперечить другій: начебто козаки перед польським наступом встигли вийняти тіло з домовини, підклавши в труну когось іншого, а самого Хмельницького перепоховали в околицях Суботова – чи то в підземних ходах Мотронинського городища, чи то на старому козацькому цвинтарі, а може, аж в Холодному Яру.

Священик Роман Орловський в середині ХІХ ст. намагався знайти у підземеллях булаву гетьмана. Михайло Грушевський у 1897 р. записав легенду про скарби Богдана, начебто заховані під підвалинами Суботівської церкви. Місцеві старожили впевнені, що саме ці скарби вивезли з Суботова в 1935 р. невідомі радянські військові.

Вони ж розказують, що від церкви йшов підземний хід до замчища, а звідти – до Тясьмину. Грушевський називав цей хід "великим льохом", а видатний краєзнавець Г.Логвин дослідив початок ходу на довжину 10 м – далі підземелля було засипане землею.

На жаль, жодна з численних експедицій археологів та істориків до цього часу не віднайшла в Суботові чи його околицях поховання Хмельницького. А от Три Криниці – місце цілком реальне. Всі гості Суботова стараються побувати в цьому урочищі у південній частині села, в балці Качалці.

Кажуть, місцеві джерела мають лікувальну силу і врятували від смерті не одного козака з Богданового війська. Вода з першої криниці дарує вроду, з другої – дає міцне здоров’я, а яка чарівна сила у  третьої криниці – дізнайтесь самі – в Суботові.